«Похований велетень» Кадзуо Ішіґуро це роман, який поділив літературну спільноту на два табори. Одні звинувачували автора у клеймуванні жанру фентезі, а інші боготворили його вміння творити історії, які закрадаються у найпотаємніші закутки людської душі.

Цей твір Кадзуо Ішіґуро викликає багато емоцій та породжує багато питань. Про що ж книга і чому її варто прочитати розповідаємо у статті. Також в кінці ви знайдете список питань для обговорення роману.

Прекрасна історія, в якій щось не так

У книзі ми знайомимось з Акселем та Беатрисою — літньою парою, яка живе у поселенні бритів у пост-Артурівську епоху. Герої дуже сильно люблять одне одного, але є одне “але” — вони майже не пам’ятають свого минулого.

І раптом крізь пітьму, що огортає їхню пам’ять, немов промінчик сонця, пробивається спогад про їхнього сина. І, звісно, в батьків виникає непереборне бажання його знайти. Старі, слабкі, зате неймовірно віддані одне одному і своїй ідеї, вони вирушають на пошуки. Ось так і починається нелегка подорож, яка змінить усе їхнє життя.

Виклик жанру фентезі

Дракони, піксі, чарівна “імла”, згадки про Мерліна — здавалося б, це все елементи фентезійної історії, але аж ніяк не роману Кадзуо Ішіґуро. І хоч у «Похованому велетні» ми все це зустрічаємо, сам автор ніколи не вважав, що він написав фентезі.

Таким станом речей була обурена Урслуга Ле Ґуїн, авторка циклу фентезійних романів про Земномор’я. Вона звинуватила Ішіґуро у клеймуванні фентезі зі словами: «Це фентезі, і ваша відмова визнати цей факт свідчить про зневагу до цього жанру» (джерело: NewStatesman).

На думку Ішіґуро, існує різниця між «фентезійним романом» і «романом з елементами фентезі». Також в інтерв’ю з Нілом Ґейманом, автором «Американських богів», письменник зазначив, що він не надто задумувався про жанрові рамки твору і точно не мав наміру спричинити таку дискусію.

З іншого боку, Ішіґуро вдалося написати «серйозний роман» і порушити в ньому «важливі питання», незважаючи на елементи фентезі, (а жанр фентезі часто звинувачують у «несерйозності» та «неважливості»). За словами Девіда Мітчелла, автора «Хмарного Атласу», роман «Похований велетень» доводить, що жанр фентезі може використовуватись для висвітлення глибоких і важливих проблем. А Ішіґуро не клеймить жанр, а навпаки — підносить його (згідно NYT).

“Ефект імли” та інші особливості оповіді

Пробиратись крізь перші сторінки книги нелегко. Ви читаєте, а слова розтягуються та губляться, немов уві сні або в тумані. Цей “ефект імли” відчувається на кожній сторінці. Про нього дуже влучно висловилася книжкова блогерка Тетяна Морарь у своєму профілі @te.more:

«Роман як добре витримане червоне — перший ковток такий терпкий і насичений, що хочеться запити його водою. Але коли напій у бокалі закінчується, ти шукаєш пляшку, щоб налити собі ще»

Якщо ви вже читали книгу, то, мабуть, помітили, як Аксель постійно звертається до Беатриси “Принцесо”, як вони щоразу формують повні речення, щоб поставити запитання. Їхні діалоги інколи звучать штучно. Можливо, це також “ефект імли”.

Як ми говоримо з людьми, яких майже не знаємо, або коли щось не пам’ятаємо? Зазвичай, ми використовуємо ввічливі фрази і повні речення.

Чому це виглядає дивно у книзі? Бо так говорять між собою головні герої, які разом цілу вічність, а від сімейного спілкування очікуєш простоти і тепла. Між героями їх немає, хоч вони і люблять одне одного.

Ще однією особливістю оповіді є сцени боїв. Хоч у книзі герої неодноразово беруться за мечі, ви не зустрінете тут жодного детально описаного бою. Один удар — і все закінчилось. В одному з інтерв’ю Ішіґуро прокоментував, що такий стиль бою (в якому один удар вирішальний) притаманний самураям. А він у дитинстві дивився багато фільмів про самураїв, і саме це вплинуло на описи поєдинків у романі.

Багато емоцій і ще більше питань

На що здатне справжнє кохання? Чи може воно бути справжнім без спільних спогадів? Наскільки важлива колективна пам’ять народу? Краще забути й не пам’ятати болю чи знати всю правду, навіть якщо вона постійно, з гіркотою, буде нагадувати про себе?

Ішіґуро майстерно змушує нас хвилюватися за головних героїв та водночас проектувати усе прочитане на власне життя. Тож, які основні питання порушуються у романі?

1. Час лікує — та чи лікує він достатньо добре?

Авторка книжкового блогу @myblueberrypies, Марина Скрипай у своєму відгуку на книгу написала:

«То що ж краще — спокійне забуття чи гостра ясність? Забуте минуле чи самотнє майбутнє? Мир ціною забутого чи боротьба ціною пам’яті? Ці та інші питання поволі проступають на сторінках, запрошуючи читача знайти свої відповіді — “відповіді болючі, як пориви вітру серед високих скель, і солодкі, як теплий погляд найближчої людини після завершення всіх слів…”»

Проблему особистої пам’яті автор розкриває на прикладі історії головних героїв. Упродовж подорожі Аксель та Беатриса поступово згадують своє минуле. А там все було далеко не так гладко, як могло здаватися. Чи зможуть герої бути щасливими, коли вони повністю згадають все, що сталося між ними?

Окрім цього, Ішіґуро висвітлює цю ж проблему на суспільному рівні. Історична пам’ять — наскільки вона важлива для історії народу? Чи можуть сусідні народи жити в злагоді, якщо між ними колись проливалась кров?

Роман вважають актуальним для сьогодення України. Книжкова блогерка Юлія Росоха пише на своїй сторінці в Instagram @roxolania.books:

«Задумалася, чи можливо жити мирно з сусідами, які в недалекому минулому вбивали ваших жінок і дітей? У романі брити і сакси живуть мирно завдяки “імлі”, що “дарує” всім забуття. Здається, така “імла” починає вкривати і нас…»

2. Свобода вибору

Легендарний король Артур, герой багатьох історій, постає перед нами у зовсім інакшому світлі. Це не той справедливий правитель, якого ми знаємо з легенд. Це людина, яка здійснює жахливий вчинок, що змінює життя цілих поколінь.

У романі Артур позбавляє населення свободи вибору. Одні будуть вважати це єдиним правильним рішенням, необхідною жертвою, щоб зупинити ще більше кровопролиття. Інші скажуть, що таким чином Артур намагається поховати спогади про власні злочини. А де ж правда, можна вирішити для себе, тільки прочитавши книгу.

3. У кінці — ти завжди один

Книга Ішіґуро настільки прекрасна, наскільки і сумна. Впродовж усієї історії автор ніби злегка посміюється над ідеєю, що кохання може перемогти все (про це дуже круто написали у своїй рецензії Читомо). Так, кохання сильне, безмежне, воно творить чудеса. Та воно ніколи не переможе смерть. Бо у кінці — ми завжди самі. І в цьому безжалісна марність нашого існування.

Питання для обговорення роману

Для тих, хто вже прочитав роман, ми підготували добірку питань. Долучайтесь до обговорення у коментарях.

  1.   Що ви думаєте про вчинок Артура? Чи допоміг він своїй країні чи, навпаки, намагався приховати своє злодіяння таким вчинком?
  2.   Чи могли б Аксель і Беатриса бути разом, якби вони все пам’ятали? Чому?
  3.   Цей твір називають незвичайним романом-дорогою. На вашу думку, чим ця книга відрізняється від класичних історій, де герої вирушають в дорогу (наприклад, від «Володаря перснів»)?
  4.   Які паралелі можна провести між сюжетом роману та реальними історичними подіями?
  5.   Ми помітили, що у книзі дорослі часто забувають про своїх дітей (або забувають про дітей насамперед). Як гадаєте, чому так?
  6.   І, мабуть, головне питання: на вашу думку, чи зустрінуться Аксель і Беатриса на острові?
Сподобалась стаття? Обов'язково поділіться нею з друзями: